Промова президента Аргентини Хавʼєра Мілея на форумі в Давосі

Промова президента Аргентини Хавʼєра Мілея на форумі в Давосі:

Добрий вечір, Дякую вам.
Сьогодні я тут, щоб повідомити вам про те, що Захід перебуває в небезпеці. Небезпека полягає в тому, що ті, хто, як передбачається, повинні захищати західні цінності, опинилися під впливом світогляду, що неминуче веде до соціалізму і, як наслідок, до бідності.
На жаль, в останні десятиліття, деякі, спонукувані благими намірами допомогти ближньому, а інші – прагненням належати до привілейованої касти, провідні лідери західного світу відійшли від моделі свободи до різних форм того, що ми називаємо колективізмом.
Ми тут, щоб заявити, що колективістські експерименти ніколи не є вирішенням проблем, з якими стикаються громадяни світу. Навпаки, вони часто є причиною цих проблем.
Повірте, ніхто краще, ніж ми, аргентинці, не може підтвердити це на власному досвіді.
Коли ми прийняли модель свободи 1860 року, протягом 35 років ми стали провідною світовою державою. Проте з переходом до колективізму в останньому столітті, ми спостерігали поступове зубожіння наших громадян, що призвело до падіння на 140-те місце у світовому рейтингу.
Перед тим як проводити цю дискусію, важливо ознайомитися з даними, які підтверджують, що капіталізм вільного підприємництва є не тільки єдиною можливою системою для усунення світової бідності, а й єдиною морально прийнятною системою для досягнення цієї мети.
Вивчаючи історію економічного прогресу, ми бачимо, що з нульового року до 1800 року валовий внутрішній продукт на душу населення світу залишався практично незмінним. Графік економічного зростання в історії людства нагадує форму хокейної ключки: експоненціальну функцію, яка залишалася стабільною впродовж 90% часу і різко зросла з 19 століття. Винятком із цього тренда стагнації став кінець 15 століття з відкриттям Америки.
Однак, за винятком цього періоду, протягом усього часу між нульовим роком і 1800 роком валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення на глобальному рівні залишався застійним.
Варто зазначити, що капіталізм не тільки спровокував вибухове зростання багатства з моменту його прийняття як економічної системи, а й, аналізуючи дані, ми бачимо, що це зростання прискорювалося впродовж усього періоду.
Протягом усього періоду з нульового року до 1800 року темпи зростання ВВП на душу населення підтримувалися на рівні 0,02% на рік, тобто практично без зростання.
З початку 19 століття і промислової революції темпи зростання збільшилися до 0,66% на рік. За такого темпу для подвоєння ВВП на душу населення знадобилося б близько 107 років.
Однак, якщо ми розглянемо період з 1900 по 1950 рік, темпи зростання прискорилися до 1,66% на рік. Тепер для подвоєння ВВП на душу населення було потрібно вже не 107, а 66 років.
І, нарешті, якщо поглянути на період з 1950 до 2000 року, темпи зростання досягли 2,1% на рік, що означає, що ВВП на душу населення міг подвоїтися всього за 33 роки.
Ця тенденція не тільки не слабшає, а й продовжує набирати обертів і сьогодні. Якщо розглянути період з 2000 по 2023 рік, темпи зростання знову прискорилися до 3% на рік. Це передбачає можливість подвоєння нашого ВВП на душу населення всього за 23 роки.
Під час аналізу ВВП на душу населення з 1800 року до теперішнього часу стає очевидно, що після промислової революції світовий ВВП на душу населення збільшився вдев’ятеро, сприяючи значному зростанню добробуту, який допоміг 90% населення світу вибратися з бідності.
Важливо пам’ятати, що 1810 року приблизно 95% світового населення жило у крайній бідності, тоді як 2020 року, напередодні пандемії, цей показник знизився до 5%.
Висновок зрозумілий: капіталізм вільного підприємництва як економічна система не є джерелом наших проблем. Навпаки, це єдиний інструмент, який ми маємо для боротьби з голодом, бідністю і злиднями в усьому світі.
Емпіричні дані незаперечні.
Таким чином, незважаючи на очевидну виробничу перевагу вільного ринкового капіталізму, критики з лівих позицій нападають на капіталізм з моральних причин, стверджуючи його нібито несправедливість.
Стверджують, що капіталізм поганий через його індивідуалістичну природу, тоді як колективізм гарний за рахунок свого альтруїзму, і, отже, прихильники колективізму виступають на підтримку “соціальної справедливості”.
Однак цей концепт, що став модним у розвинених країнах за останнє десятиліття, у моїй країні є стабільним елементом політичної риторики вже понад 80 років. Проблема в тому, що соціальна справедливість не тільки несправедлива, а й не сприяє загальному добробуту. Навпаки, вона за своєю суттю несправедлива, оскільки ґрунтується на насильницьких методах.
Це несправедливо, оскільки держава фінансується за рахунок податків, які стягуються під примусом. Хіба ми можемо вибрати не платити податки? Це означає, що фінансування держави ґрунтується на примусі, і що вищий податковий тягар, то сильніший примус.
Праці Фрідріха Гаєка та Ісраеля Кірцнера також підкреслюють моральну перевагу капіталізму. Ті, хто просуває ідею соціальної справедливості, виходять із припущення, що економіка – це пиріг, який можна розподілити по-іншому. Однак цей пиріг не дано спочатку; це багатство, яке створюється в процесі, описаному Кірцнером як процес відкриття.
Якщо товар або послуга, пропоновані компанією, не затребувані, то ця компанія приречена на провал, якщо не адаптується до вимог ринку. Якщо компанія створює якісний продукт за привабливою ціною, то їй вдасться досягти успіху і збільшити обсяг виробництва. Таким чином, ринок являє собою процес відкриття, в якому капіталіст знаходить правильний напрямок під час своєї діяльності.
Однак, якщо держава карає капіталіста за його успіх і заважає йому в цьому процесі відкриття, то вона підриває його мотивацію. У результаті капіталіст вироблятиме менше, і “пиріг” стане меншим, що призведе до збитків для всього суспільства.
Колективізм, перешкоджаючи цим процесам відкриття й обмежуючи можливість ефективного використання їхніх результатів, зв’язує руки підприємця, унеможливлюючи поліпшення виробництва товарів і надання послуг за найкращою ціною.
І останнє, але не менш важливе: капіталізм сприяє миру. “Там, де є торгівля, немає місця для куль”, – казав Бастіа. Або, як висловився Мілтон Фрідман: “Я можу не любити свого сусіда, але якщо він не купить мій продукт, мій бізнес зазнає невдачі”.
Як же тоді пояснити, що в академічних колах, міжнародних організаціях, політичній сфері та економічній теорії часто засуджують економічну систему, яка не лише вивела з крайньої бідності 90% світового населення, роблячи це дедалі швидше, а й є справедливою та морально чудовою?
Завдяки капіталізму вільного підприємництва сьогодні світ перебуває в найкращому стані за всю історію людства. У жоден період історії не спостерігалося такого високого рівня добробуту, як зараз.
Сучасний світ більш вільний, багатший, миролюбний і благополучний, ніж будь-коли раніше в нашій історії. Це особливо вірно для тих країн, де поважають економічну свободу і права власності індивідуумів.
Країни з більшим ступенем свободи у вісім разів багатші за ті, де свобода обмежена. Навіть найнижчий рівень добробуту у вільних країнах вищий, ніж у 90% населення в країнах з обмеженими свободами. У вільних країнах кількість людей, які живуть у бідності, у 25 разів менша за стандартною оцінкою і в 50 разів менша за оцінкою крайньої бідності. І, що не менш важливо, громадяни вільних країн живуть на 25% довше, ніж громадяни країн з обмеженими свободами.
Тепер, для розуміння того, що ми захищаємо, важливо чітко визначити, що ми маємо на увазі під лібертаріанством. Звертаючись до слів видатного захисника свободи нашої країни, Альберто Бенегаса Лінча (мл.), він каже:
“Лібертаріанство – це беззастережна повага до життєвого шляху іншої людини, що ґрунтується на принципі ненападу, захисті життя, свободи і власності індивідів. Його ключові інститути – приватна власність, ринки, вільні від державного втручання, вільна конкуренція, поділ праці та соціальне співробітництво. Успіх досягається, забезпечуючи споживачів товарами і послугами кращої якості або за вигіднішою ціною”.
Інакше кажучи, капіталіст не привласнює чуже багатство, а робить внесок у загальний добробут, надаючи цінні товари та послуги. Саме таку модель ми пропонуємо для майбутньої Аргентини. Модель, заснована на фундаментальних засадах лібертаріанства: захисті життя, свободи і власності.
Таким чином, якщо капіталізм вільного підприємництва та економічна свобода виявилися чудовими інструментами для подолання бідності у світі, і ми живемо в найкращий історичний період для людства, чому я тоді кажу, що Захід перебуває в небезпеці?
Я стверджую, що Захід у небезпеці саме тому, що в тих країнах, де ми маємо захищати цінності вільного ринку, приватної власності та інші інститути лібертаріанства, деякі сектори політичного та економічного істеблішменту, через помилки у своїх теоретичних рамках або через амбіції влади, підривають основи лібертаріанства, відчиняючи двері соціалізму та потенційно прирікаючи нас на бідність, злидні та стагнацію.
Не слід забувати, що соціалізм завжди і скрізь є явищем, що призводить до збідніння, і зазнав невдачі в усіх країнах, де була спроба його впровадження. Він виявився невдалим в економічному, соціальному та культурному відношеннях і, до того ж, призвів до загибелі 150 мільйонів людей.
Основна проблема Заходу сьогодні полягає не тільки в тому, що ми маємо протистояти тим, хто, навіть після падіння Берлінської стіни та переважних емпіричних доказів, продовжує обстоювати збіднілий соціалізм, а й також і нашим власним лідерам, мислителям та академікам, які, спираючись на помилкове теоретичне підґрунтя, підривають фундамент системи, яка дала нам найзначніше розширення багатства та процвітання в нашій історії.
Я маю на увазі неокласичну економічну теорію, яка розробила інструменти, що призводять, можливо, ненавмисно, до посилення ролі держави, соціалізму та деградації суспільства.
Проблема неокласиків полягає в тому, що вони ідентифікують помилки у своїй моделі як нібито наявні недоліки ринку, замість того щоб переглянути передумови своєї моделі.
Під приводом нібито наявних недоліків ринку запроваджуються регуляції, які призводять до викривлень у системі ціноутворення, заважають економічному розрахунку і, як наслідок, заощадженню та інвестиціям.
Ця проблема вкорінена в тому, що навіть так звані ліберальні економісти не розуміють суті ринку. Якби вони розуміли, вони швидко усвідомили б, що щось на кшталт “недоліків ринку” фактично неможливе.
Ринок – це не просто крива попиту та пропозиції на графіку. Це механізм соціальної співпраці, де відбувається добровільний обмін прав на власність. Виходячи з цього визначення, поняття “недоліки ринку” є оксюмороном.
Якщо транзакції є добровільними, єдиний контекст, у якому може виникнути недолік ринку, – це ситуація примусу. І єдиною силою, здатною здійснювати загальний примус, є держава, що володіє монополією на насильство.
Отже, якщо хтось вважає, що існує нестача ринку, я б порадив перевірити наявність державного втручання. І якщо вони виявлять, що його немає, я б запропонував перевірити знову, бо, очевидно, вони помилилися.
Один із прикладів так званих недоліків ринку, що описуються неокласиками, – це концентровані структури економіки. Однак саме нагромадження капіталу пояснює експоненціальне зростання глобального ВВП в останні 200 років.
Бо саме нагромадження капіталу і поділ праці дають змогу збільшити продуктивність і отримати зростаючі економічні вигоди від масштабу.
Пригадаймо приклад Адама Сміта: людина, яка спробувала б самостійно виготовити шпильки, навіть будучи в цьому експертом, могла б виробляти лише 20 штук на день.
Однак, коли до процесу долучено 15 співробітників, які працюють узгоджено і з розподілом праці, продуктивність на душу населення зростає. І вона не збільшується до 300 шпильок на співробітника, а до 5000. Тобто, зростання не лінійне, а експоненціальне.
Без урахування принципу економії від масштабу, що є зворотним боком медалі концентрації економічної могутності, неможливо пояснити економічне зростання, що відбувалося з 1800 року до наших днів.
Інші передбачувані недоліки ринку, які для неокласичних економістів виправдовують державне втручання в економіку, охоплюють суспільні блага, негативні зовнішні ефекти, асиметричну інформацію і недоліки координації.
Дилема, з якою стикається неокласична модель, полягає в тому, що вони прагнуть удосконалити роботу ринку, усуваючи те, що вони вважають його вадами, але в процесі не лише відкривають двері соціалізму, а й підривають економічне зростання.
Інакше кажучи, щоразу, коли ви намагаєтеся виправити передбачуваний недолік ринку, неминуче, через нерозуміння суті ринку або захоплення невдалою моделлю, ви відчиняєте двері соціалізму і прирікаєте людей на бідність.
Однак, незважаючи на теоретичні докази шкоди державного втручання та емпіричні свідчення його невдачі, адже інакше й бути не могло, колективісти пропонують не більше свободи, а більше регулювання, створюючи низхідну спіраль регуляцій, аж доки ми всі не станемо біднішими, а наше життя не буде залежати від бюрократа, що сидить у розкішному офісі.
Перед обличчям гучного провалу колективістських моделей і незаперечних успіхів вільного світу, соціалісти були змушені змінити свою політику. Вони відмовилися від класової боротьби, заснованої на економічній системі, замінивши її іншими передбачуваними соціальними конфліктами, однаково шкідливими для суспільного життя та економічного зростання.
Першим із цих нових фронтів боротьби стала абсурдна і протиприродна війна між чоловіками і жінками. Лібертаріанство вже встановлює рівність між статями. Основоположний принцип нашої ідеології свідчить, що всі люди створені рівними, що у всіх нас є однакові невід’ємні права, дані Творцем, включно з життям, свободою і власністю.
Єдиним результатом цієї політики радикального фемінізму стало більше державне втручання, що заважає економічному процесу, створення робочих місць для бюрократів, які нічого не приносять суспільству, чи то у формі міністерств у справах жінок, чи то у формі міжнародних організацій, які займаються просуванням цієї політики.
Іншим конфліктом, який піднімають соціалісти, є конфлікт між людиною і природою. Вони стверджують, що люди завдають шкоди планеті і що її необхідно захищати за всяку ціну, навіть доходячи до закликів до контролю над населенням або трагедії абортів.
Найжорстокішим в екологічній політиці є те, що багаті країни, які збагатилися, законно використовуючи свої природні ресурси, тепер прагнуть спокутувати свої гріхи, караючи бідніші країни та перешкоджаючи розвитку їхніх економік через передбачуваний злочин, якого вони не скоїли.
На жаль, ці шкідливі ідеї глибоко проникли в наше суспільство. Неомарксисти змогли захопити громадську думку Заходу. Їм це вдалося завдяки захопленню засобів масової інформації, культури, університетів і, так, також міжнародних організацій.
Цей останній випадок, можливо, є найсерйознішим, оскільки йдеться про інституції, які чинять величезний вплив на політичні та економічні рішення країн, що входять до цих міжнародних організацій.
На щастя, нас стає все більше, хто наважується підняти голос. Бо ми бачимо, що якщо ми не будемо активно боротися з цими ідеями, єдиним можливим результатом буде збільшення державного контролю, регуляцій, соціалізму, бідності, зменшення свободи та, як наслідок, погіршення рівня життя.
На жаль, Захід уже почав рухатися цим шляхом. Я знаю, що багатьом може здатися смішним твердження, що Захід повернувся до соціалізму. Але це здається смішним тільки якщо обмежитися традиційним економічним визначенням соціалізму, яке говорить, що це економічна система, де держава володіє засобами виробництва.
Це визначення слід, на нашу думку, оновити з урахуванням сучасних реалій. Сьогодні державам не потрібно безпосередньо контролювати засоби виробництва, щоб управляти кожним аспектом життя індивідів.
За допомогою інструментів, таких як емісія грошей, позикові кошти, субсидії, контроль над відсотковими ставками, цінові регуляції та регулювання для виправлення так званих “недоліків ринку”, вони можуть контролювати долі мільйонів людей.
Таким чином, ми приходимо до точки, де під різними назвами або формами більша частина пропозицій політичних стратегій, зазвичай прийнятих у більшості країн Заходу, є варіантами колективізму. Чи то вони відкрито комуністичні, чи то соціалістичні, чи то соціал-демократичні, чи то християнсько-демократичні, чи то неокейнсіанські, чи то прогресивні, чи то популістські, чи то націоналістичні, чи то глобалістські.
Зрештою, немає суттєвих відмінностей між ними: всі вони стверджують, що держава має керувати всіма аспектами життя індивідів. Усі вони захищають модель, протилежну тій, яка привела людство до найчудовішого прогресу в його історії.
Ми сьогодні тут, щоб закликати інші країни Заходу повернутися на шлях процвітання. Економічна свобода, обмежений уряд і необмежена повага до приватної власності є ключовими елементами для економічного зростання.
Цей феномен збідніння, спричинений колективізмом, не є вигадкою чи фаталізмом. Це реальність, яку ми, аргентинці, знаємо дуже добре.
Тому що ми вже пережили це. Ми вже пройшли через це. Як я вже говорив раніше, з моменту, коли ми вирішили відмовитися від моделі свободи, яка зробила нас багатими, ми потрапили в низхідну спіраль, у якій щодня стаємо дедалі біднішими.
Країна, яка на початку XX століття була найбагатшою у світі, сьогодні має близько 50% населення, що перебуває за порогом бідності, та 10% бездомних, хоча Аргентина виробляє продовольство для 400 мільйонів людей. Куди ж іде вся ця їжа? Відповідь полягає в тому, що держава забирає 70% виробленого, тобто вона розпоряджається їжею для 280 мільйонів людей. Тим не менш, 5 мільйонів аргентинців страждають від голоду.
Ми вже пережили це. І ми тут, щоб застерегти вас про те, що може трапитися, якщо країни Заходу, які розбагатіли на моделі свободи, продовжать іти шляхом рабства.
Аргентинський випадок – це емпіричний доказ того, що не важливо, наскільки заможною є країна, які природні ресурси вона має, наскільки кваліфіковане населення, наскільки воно освічене, чи скільки золотих злитків зберігається у сховищах Центрального банку.
Якщо вживаються заходи, які заважають вільному функціонуванню ринків, вільній конкуренції, вільній системі ціноутворення, якщо обмежується торгівля, якщо порушуються права приватної власності, єдино можливим результатом є бідність.
В Аргентині ми часто говоримо, що наша країна завжди йде наперекір світу. Сьогодні ми знову, після ста років затемнення, повертаємося до моделі свободи. Я сподіваюся, що цього разу Аргентина і світ разом пройдуть шлях до процвітання.
Насамкінець, я хочу залишити повідомлення всім підприємцям, присутнім тут, і тим, хто дивиться на нас з усіх куточків планети: не дозволяйте себе залякати. Не піддавайтеся впливу політичних еліт, які хочуть лише втриматися при владі. Ви – соціальні благодійники. Ви – герої. Ви – творці найвидатнішого періоду процвітання, який ми коли-небудь переживали.
Нехай ніхто не говорить вам, що ваша амбіція аморальна. Якщо ви заробляєте гроші, значить, ви пропонуєте найкращий продукт за найкращою ціною, тим самим сприяючи загальному добробуту.
Ви – справжні герої цієї історії, і знайте, що відсьогодні ви маєте непохитного союзника в Аргентинській Республіці.
Хай живе свобода, чорт забирай!
Велике дякую!